Тиха дільниця №3 старого Байкового кладовища в Голосіївському районі Києва ховає вічний спочинок Лесі Українки – геніальної поетеси, чиї рядки про Contra spem spero досі надихають мільйони. Саме тут, серед високих дерев і старовинних надгробків, похована Лариса Петрівна Косач-Квітка, відома під псевдонімом Леся Українка. Могила №1447, придбана ще 1903 року для її брата, стала родинним некрополем, де переплітаються долі видатної родини Косачів.

Похована поетеса 8 серпня 1913 року, через тиждень після смерті в грузинському селі Сурамі. Труну з її тілом привезли спеціальним поїздом, а багатотисячна процесія сколихнула Київ, хоч царська поліція й намагалася заглушити прояв жалоби. Ця подія стала символом народної любові до мислительки, яка боролася з хворобою й імперським гнітом до останнього подиху.

Сьогодні могила – пам’ятка історії національного значення з охоронним номером 260003/80-Н. Координати для тих, хто з картою в руках: 50°24′58″ пн. ш. 30°30′46″ сх. д. Але за фактами ховається багатша історія, сповнена драми, любові та забутих деталей.

Смерть у Сурамі: кінець довгої боротьби з хворобою

Леся Українка померла 19 липня (1 серпня за новим стилем) 1913 року о 1-й ночі в маленькому грузинському селі Сурамі, Тифліської губернії. Туберкульоз кісток і суглобів, що мучив її з 13 років, нарешті переміг. Сурамі обрали не випадково – гірське повітря й теплий клімат давали тимчасову перерву від страждань, на відміну від вологої Волині чи київських туманів.

Мати поетеси, Олена Пчілка, телеграфувала до Києва одразу: поховання мало відбутися саме там, поруч з рідними. Чоловік Климент Квітка й сестра Ізидора Косач-Борисова були поряд у останні хвилини. Труну запаяли цинком, щоб витримати довгу дорогу, – стандартна практика для транспортування тіл на тисячі верст. Цей акт став початком епічної подорожі останків генія додому.

Чому не поховали на Волині, де пройшло дитинство в Колодяжному? Родина Косачів уже обрала Київ своїм культурним осередком. Батько Петро Антонович і брат Михайло спочивали на Байковому, тож логіка була чіткою: єдність у смерті, як і в житті.

Довгий шлях труни: від Кавказу до Київського вокзалу

Поїзд з домовиною вирушив із Тифліса 6 серпня. Два дні коліями імперії – через Тифліс, Ростов, Харків – і 7 серпня о 11-й ранку прибув на Київський вокзал. Вагон відкрили під пильним оком поліції: родичі, друзі, шанувальники клали квіти, шепотіли молитви. О 13:00 запечатали знову, чекаючи ранку.

Михайло Кривинюк, чоловік сестри Ольги, заплатив 3 рублі за розкопування могили – скромна сума для вічного спочинку. Могила №1447 чекала з 1903-го, коли там поховали Михайла Косача. Ця підготовка підкреслює родинну передбачливість: Косач-Косачі планували наперед, знаючи про крихкість здоров’я Лесі.

Подорож труни – не просто логістика, а символ. Зі Сходу на Захід, з колоній імперії до серця українського відродження. Київ тоді кипів інтелігенцією: Плеяда, гуртки, заборони – усе це робило столицю ідеальним місцем для вічного спочинку борця за свободу.

Траурна процесія: тисячі сердець у жалобі

8 серпня о 15:00 труну винесли на катафалк. Процесія рушила вулицями Безаківською (нині С. Петлюри), Маріїнсько-Благовіщенською, Кузнечною та Діловою до Байкового. Поліція заборонила промови, співи, навіть плакати – лише мовчазний похід під наглядом кінноти. За катафалком – багатотисячний натовп: студенти, робітники, інтелігенція.

Біля воріт кладовища сталося диво: труну підняли шестеро жінок – подруги поетеси, серед них акторки Валерія Пахаревська та інші. Символічно, бо Леся була голосом українського жіноцтва. Священики з хрестом зустріли процесію, хоч поетеса заповідала без релігійних обрядів.

Ця процесія сколихнула Київ, як землетрус. Газети писали про “незліченний натовп”, поліція панікувала. Жалоба стала актом опору: мовчки тисячі проголосили – Леся Українка належить народу.

Родинне поховання: Косач-Косачі разом назавжди

Могила Лесі – центр квартету: поруч батько Петро Антонович Косач (1841–1909), прогресивний поміщик і меценат; брат Михайло Петрович (1869–1903), математик і поет-початківець; мати Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка, 1849–1930), феміністка й письменниця. Спільна огорожа об’єднує їхні надгробки.

Перед таблицею з даними родинних поховань варто зазначити: ця ділянка символізує династію інтелектуалів. Петро Косач скуповував землю на Волині, але серце родини билося в Києві.

Джерела даних: uk.wikipedia.org (сторінка “Могила Лесі Українки”). Ця таблиця ілюструє хронологію: могила чекала Лесю роками. Після поховання Олени Пчілки 1930-го комплекс доповнили меморіальними плитами 1971 року.

Пам’ятник на могилі: бронза, граніт і суперечлива епітафія

Спочатку скромний хрест і шовкова трава, як згадував Павло Тичина 1920-го. У 1939-му з’явився справжній шедевр: бронзовий бюст на гранітному постаменті роботи Галини Петрашевич. Скульпторка втілила образ сильної жінки з задумливим поглядом – метафора незламності.

Епітафія радянська, російською: «Стоя близко к освободительному движению вообще и пролетарскому в частности, отдавала ему все силы, сеяла разумное, доброе, вечное. „Рабочая Правда“, 1913». Суперечлива, бо Леся не була пролетаркою, але цитує некролог. У 2023 обговорювали заміну, та статус пам’ятки гальмує.

Бронза манила злодіїв: 2010-го викрали гірлянду (відновлено коштом Миколи Томенка), 2017-го – інші деталі. Поліція фіксувала, але некрополь величезний, догляд складний.

Чому не Колодяжне: розвіюємо поширений міф

Багато хто думає: Леся з Волині, от і похована в Колодяжному. Насправді то садиба дитинства (1871–1885), де зараз музей-заповідник. Автентичний “Білий будиночок”, рояль, корсет – усе збережено. Але поховання обрали Київське через родину й статус.

Колодяжне – для живих спогадів: легенди про “лісові джерела”, народні пісні, що надихнули “Лісову пісню”. Міф виникає від туризму: Волинь асоціюється з Лесею сильніше, ніж Байкове. Та правда проста – серце родини в столиці.

Порівняйте: Новоград-Волинський (музей народження), Колодяжне (дитинство), Луцьк (гімназія), Київ (поховання). Повний тур спадщиною – окрема пригода.

Як відвідати могилу Лесі Українки: практичні поради

Байкове кладовище за адресою вул. Байкова, 6. Дістатися: метро “Васильківська” (20 хв пішки), трамвай №8 чи автобус №5 до брами. Центральний вхід – православна брама з церквою Св. Димитрія. Дільниця 3 – у старій частині, праворуч від входу, запитайте охорону.

Години: 9:00–18:00 (пн–чт), до 17:00 вихідні (дані на 2026, крематорій поруч). Візьміть воду, зручне взуття – алеї нерівні. Не фотографуйте чужі могили без дозволу, поважайте тишу.

1. В’їдьте центральною брамою.
2. Йдіть праворуч до дільниці 3 (плани на вході).
3. Шукайте огорожу з бронзовим бюстом – не заплутаєтеся.
4. Залиште квіти, почитайте “Лісова пісня” вголос.
5. Поруч – могили інших геніїв: Кропивницький, Старицька.

Відвідування – паломництво. Багато хто приходить на ювілеї, з поезією в кишені. У 2025-го фото показували пил і сухі квіти – нагадування: ми, відвідувачі, – головні хранителі.

Сучасний стан могили та культурне значення

На 2025 рік могила виглядає сумно: пил на граніті, зів’ялі квіти в пляшках, сліди вандалізму (news.telegraf.com.ua). Як пам’ятка, охороняється, але некрополь величезний – 72 га, тисячі могил. Обговорюють реставрацію, та війна гальмує.

Значення величезне: Байкове – енциклопедія Києва, де поруч поховані тисячі видатних. Могила Лесі приваблює туристів, школярів, патріотів. Тут проводять екскурсії, читання – живий зв’язок з минулим.

Ви не повірите, але стоячи біля бюста, відчуваєш той самий порив: проти надії надіятися. Леся шепоче з граніту – боротися, творити, любити. А розмова з її спадщиною триває в кожному рядку, кожному візиті.