Село Піски, тихе і мальовниче, розкидане серед полів Чернігівщини, стало колискою одного з найяскравіших голосів української поезії. Саме тут, 23 січня 1891 року, за новим стилем, з’явився на світ Павло Григорович Тичина – поет, чиї рядки дзвенять, наче срібні дзвіночки над сільською церквою. Метрична книга собору в Козельці фіксує народження 11 січня за старим стилем, а хрещення – 27 січня, що й досі плутає дослідників. Родина Тичиних мешкала в скромній хаті на околиці, де шумітіли липи і шелестіла трава, надихаючи перші дитячі мрії.

Батько поета, Григорій Тимофійович, служив псаломщиком і вчителем у безплатній школі грамоти, а мати Марія Василівна народжувала і вигодовувала тринадцятеро дітей – Павло був сьомим. Бідність чатувала за порогом, але село годувало: свіжий хліб з печі, молоко від корів, пісні під зорями. Ці пісчанські пейзажі пізніше розквітли в “Сонячних кларнетах” – збірці, де Тичина оспівував рідний край як райський сад.

Земська школа в Пісках відкрилася лише 1897-го, тож Павлик перші літери вивчав удома під брязкіт церковних дзвонів. Вчителька Серафима Морачевська подарувала йому перші українські книжки – байки Глібова, оповідання про шахтарів. У дев’ять років хлопець уже співав у чернігівському хорі, але Піски назавжди вкарбувалися в серці, як коріння дуба в чорноземі.

Точні координати: від козацької волості до сучасної громади

Піски вперше згадуються 1650 року, в розпал визвольної війни Богдана Хмельницького. Село входило до Щаснівської волості Козелецького повіту Чернігівської губернії Російської імперії – типовий шматок козацької України з хуторами Боднівка, Гора, Вовча Нора. У 1787-му тут налічувалося 472 душі, а до 1897-го – понад дві тисячі, з дерев’яною Троїцькою церквою, збудованою 1887-го.

Сьогодні Піски – центр старостинського округу Бобровицької міської громади Ніжинського району Чернігівської області. Координати: 50°35′57″ пн. ш. 31°22′56″ сх. д., висота 126 метрів над рівнем моря, площа 2,9 км². Населення – близько 500 жителів, поштовий індекс 17454. Дорога з Бобровиці – 25 кілометрів вибоїстого асфальту, але варта того: тут дихає історія.

Адміністративні зміни не щадили село. У 1924-му – Новобасанський район, з 1959-го – Бобровицький, а з 2020-го – частина Ніжинського району після укрупнення. Під час повномасштабного вторгнення 2022-го окупанти розграбували магазини та ферму, але пісківчани вистояли, як їхній поет у бурях XX століття.

Родинна садиба Тичиних: скромність, що породила генія

Хата Тичиних стояла на тихій вулиці, нині названій на честь поета. Батьківська садиба згоріла під час нацистської трагедії 1942-го, коли карателі спалили село, забравши понад 800 життів – третину населення. Відбудована 1981-го, вона стала серцем музею, де пахне свіжим сіном і луною церковний спів.

Дитинство Павла минало в ритмі села: пас корів на луках, слухав материні колискові, малював поля і хмари. Батько вчив нотної грамоти, мати – любові до слова. Коли Григорій помер 1906-го, родина розпалася, але спогади лишилися. Сестри Оксана й Єфросинія поховані на місцевому цвинтарі поруч з батьками – могили впорядкували родичі в 2010-му за малюнками самого Тичини.

• Багатодітність: 13 дітей, лише п’ятеро дожили до зрілого віку – типова драма села тієї доби.
• Перша освіта: удома та в земській школі, де Тичина виявив талант до музики й малювання.
• Прощання з Пісками: у 1900-му, у 9 років, поїздка до Чернігова – початок великого шляху.

Ці деталі не просто факти – вони пояснюють, чому поезія Тичини така земна, насичена запахами трави й теплом родинного вогнища. Родичі поета, як Тетяна Сосновська чи Володимир Тичина, досі доглядають спадщину, висаджуючи трояндові алеї на честь ювілеїв.

Історичний портрет села: від козаків до трагедій XX століття

Піски – рангова село козацької старшини до 1783-го, вільне від панщини в 1730-му. Панас Мирний описав його в “Хіба ревуть воли…”, малюючи типову українську слобідку з ярмарками й церковними святами. У 1859-му – 166 дворів, 1364 жителі, православна церква як серце громади.

Революція 1917-го принесла хаос, а 1931-й – колгосп “Краще життя” з закритою церквою-клубом. Голодомор 1932–1933-го не мине: зафіксовані випадки канібалізму, трагедії матерів. Найстрашніше – 28 грудня 1942-го: німецький полк спалив церкву з 300 людьми всередині, загинуло 861 пісківчанина. Братська могила нагадує про той жах.

Джерела даних: uk.wikipedia.org (сторінки про Піски та Тичину). Церкву відбудували в 2000-х за кошт нащадків німців – парадокс примирення.

Як Піски формували поета: від липи до “Сонячних кларнет”

Рідний край Тичина називав “зоряним скарбом”. У “На майдані коло церкви…” він оживив пісчанські звичаї: ярмарки, співи, шелест лип. Природа села – зелений океан – лягла в основу неокласицизму: “Зоряні води співають…” ехо лугових пісень.

Навіть у радянські роки Тичина повертався до коріння: у мемуарах описував могилу Глібова в Троїцькому монастирі, де вчив ноти. Піски дали йому мелодію – флейту, гобой, бандуру. Без цього села не було б “Пастелей” чи “Замість сонетів і октав”.

Емоційний зв’язок живий: поет надсилав листи родичам, допомагав селу. Сьогодні школярі цитують його рядки на уроках, а гості музею відчувають той самий вітер з полів.

Спадщина в сучасних Пісках: музей, пам’ятники, туризм

Пісківський історико-меморіальний музей Павла Тичини – перлина села. Заснований 1972-го як музей історії, 1981-го відбудували хату, встановили пам’ятник. Два відділи: історичний (5 залів з піччю, макітрами, лампами) та меморіальний з малюнками поета, родинними реліквіями.

1. Галерея картин: копії Тичининих робіт і сучасних художників.
2. Трояндова алея: закладена 2010-го на честь випускників.
3. Школа ім. Тичини: з 1968-го, акції “Живим вогнем своїм я грію”.
4. Обеліск партизанам (1965), хрест Голодомору (2008).

Колгосп ім. Тичини, бібліотека з 10 тисячами книг, Будинок культури на 350 місць – село живе поетичним ритмом. Туристи приїжджають на екскурсії: від Києва – 150 км, маршрут через Бобровицю. У 2026-му, до 135-річчя, планують нові заходи.

Піски пульсують спогадами: шелест лип надихає нові покоління, а спадщина Тичини сяє, як сонце над полями. Тут, у серці Чернігівщини, поезія не вмирає – вона проростає, наче пшениця навесні.