У туманних краях Посульської лінії, де степові вітри шепотіли про наближення половецьких орд, розгорнулася драма, що назавжди закарбувалася в історії. 1187 рік, апрельський день десятого, коли переяславці пронесли тіло свого князя Володимира Глібовича до церкви Святого Михаїла. Іпатіївський літопис, той давній голос минулого, уперше вдарив дзвоном слова Оукраина: “ѡ нем же Оукраина много постона”. Україна багато постогнала за своїм захисником. Ця фраза, викарбувана в церковнослов’янській мові, стала першим письмовим свідченням назви, яка з роками перетворилася на символ нації.

Не просто сухий запис у хроніці – це крик землі, що оплакує героя. Володимир, племінник могутнього Андрія Боголюбського, помер від тяжкої хвороби після невдалого походу на половців. Його хвалили за доброту до дружини, щедрість до воїнів, хоробрість у бою. А “Оукраина” тут – це не абстракція, а жива територія Переяславщини, порубіжжя з диким степом, де кожен камінь пам’ятав набіги кочівників.

Ця згадка з Іпатіївського літопису, складеного в XIV столітті на основі Київського літописного зведу, відкриває сторінку еволюції слова, яке пульсувало в серці середньовічної Русі. Від прикордонних земель до повноцінної держави – шлях довгий, сповнений битв і відроджень.

Драматичний контекст подій 1187 року

Уявіть весну 1187-го: повноводний Дніпро, розбухлий від талих вод, стоїть стіною між руськими князями та половцями. Святослав Всеволодович, князь київський, змовляється зі сватом Рюриком Ростиславовичим для блискавичного набігу. Двісті воїнів мчать степом без возів, бо звістка гаряча – половці біля Татинців на дніпровському броді. Туди приєднується Володимир Глібович з Переяславля, благає йти попереду з чорноклобуцьким ватажком.

Святослав вагається – не хоче, щоб чужинець вирізнявся перед його синами. Але Рюрик і дружина переконують: Володимир – воїн від Бога, сміливий, незламний. Чорноклобуків, напівкочових союзників русів, убивають за зраду – той попередив половців. Кочівники тікають за Дніпро, переслідування неможливе. На звороті Владимир хворіє, вмирає дорогою. Переяславль ховає його з почестями, а земля стогне.

Літописець не просто фіксує смерть – малює портрет ідеального князя: не скупого на золото, щедрого до бійців, міцного в раті. І ось кульмінація: переяславці ридають, а Україна багато постогнала. Це не випадкове слово – воно відображає емоційний зв’язок людей з землею, яку вони захищали щоденно.

Текст літопису: розбір першого свідчення

Повний уривок з Іпатіївського літопису звучить так: “И плакашасѧ по немь вси Переяславци… бѣ бо кнѧзь добръ… ѡ нем же Оукраина много постона”. Сучасний переклад оживає драму: переяславці плакали, бо князь любив дружину, не жадібний, хоробрий. А Україна – вона стогнала голосно, наче мати за сином.

Форма “Оукраина” – номінатив однини, типова для давньоруської. Літописець, ймовірно, монах Видубицького монастиря, вживає її як синонім “країни” – власної землі, порубіжжя. Не географічний ярлик, а емоційний вигук колективної скорботи. Згідно з litopys.org.ua, цей запис – серце Київського зведу XII століття.

Чому саме тут? Переяславщина – щит від степу, Посульська лінія фортець і вартових. Володимир тримав її, як фортецю. Смерть героя оживила назву, що жила в усній мові селян і воїнів.

Етимологія слова: від “краю” до серця нації

Слово “Україна” корениться в праслов’янському “krajь” – край, земля, територія. У давньоруській “оукраина” – похідне від “край”, що значило “свою земля, отчине”. Не периферія, а серцевина, повна сили. Академічні джерела, як “Українська мова: енциклопедія”, підкреслюють: внутрішня земля, населена своїм народом.

Міфи про “окраїну Русі” – радянський винахід XIX століття, щоб применшити українців. Але перша згадка 1187-го старша за будь-які “малоросійські” наративи. Григорій Півторак у працях спростовує: це не прикордоння в негативному сенсі, а горда назва захисної землі.

Еволюція семантики багата: від порубіжжя (як у 1187) до повноправної країни. У Галицько-Волинському літописі – синонім князівства. Сьогодні – символ незалежності, викуваний у вогні століть.

Наступні згадки: як назва ширилася Руссю

Ще за два роки, 1189-го, літопис фіксує “оукраинѣ Галичькои” – Галицьке Пониззя, Подністряння. Ростислав Берладникович мчить туди на князювання, бере міста. “Україна” – південно-східний край Галичини, знову порубіжжя.

1213 рік: Данило Галицький хапає Берестя, Угровськ, Верещин, Столп, Комів – “и всю Оукраиноу”. Вся Україна під його прапором, Волинь і Галич.

Далі 1280 – “города на Въкраини” у лядських землях, 1283 – “село на Въкраиници”. Назва мігрує на Волинь, Поділля. Перед вступним реченням таблиця порівнянь допоможе розібратися.

Джерела даних: litopys.org.ua та uk.wikipedia.org. Ці записи показують динаміку: від локальної до регіональної назви, завжди пов’язаної з боротьбою.

Еволюція через віки: від степу до державності

XVI століття – козацька доба. “Україна” на мапах: Радзивіллівська 1613-го, Боплана 1650-х. Хмельницький пише листи “з України”, Виговський – конституція Пилипа Орлика. “Сьогобічна Україна” після Андрусова 1667-го – Лівобережжя.

XIX століття: відродження. Шевченко співає “Вкраїну”, Куліш видає “Хуторну Україну”. УНР 1917-го робить офіційною. Радянська УРСР – адміністративна, але народна свідомість тримає вогонь.

1991-й – незалежність. Сьогодні, в 2026-му, Україна – форпост Європи, як тоді на Сумі. Назва, виростаючи з порубіжжя, стала гімном незламності.

Міфи та суперечки: розвіюємо тіні минулого

Російська пропаганда твердить: “Україна – окраїна Русі, штучна назва”. Спростування просте: перша згадка 1187-го стосується серця Русі, Переяславля. “Русь” – етнонім, “Україна” – топонім землі. Немає приниження – лише гордість.

Інший міф: польське походження чи “відрізаний шматок”. Ні, слов’янське коріння чисте. Сучасні історики, як Андрій Плахонін, бачать у ній вічний кордон захисту – від половців до орків.

Суперечки тривають: чи етнічне значення одразу? Консенсус – географічне, що переростає в національне. Унікальність: слово жило в фольклорі, піснях козаків “За Україну гайдамацьку”.

Ці перлини додають кольору історії, роблячи її не сухим фактом, а епічною сагою. Подорож назвою триває – від степових курганів до космічних мрій.