Сніг хрустів під ногами ранньої зими 1938 року, коли в скромній хаті села Рахнівка Гайсинського району Вінницької області з’явився на світ Василь Стус. Саме тут, 6 січня, на Святвечір, у селянській родині Семена та Ірини Стусів народився четвертий ребенок – хлопчик, чиє ім’я згодом стане символом незламності. Рахнівка, маленьке подільське село з глинистими стежками та ставками, де шепотіла народна душа, стала колискою генія, що кинув виклик імперії.

Цей куточок Поділля, оточений пагорбами та садами, де земля родила хліб і пісні, визначив перші кроки поета. Василь Семенович Стус – поет, дисидент, правозахисник – провів тут лише перші місяці життя, але той відбиток викарбувався в його віршах назавжди. Родина переїхала на Донбас через репресії колективізації, та Рахнівка залишилася в серці як виток національної гідності. Сьогодні це місце паломництва, де оживає пам’ять про героя.

З глибини подільських ланів, де вітер носить аромати квіток і спогади про голодні 1930-ті, почалася доля людини, яка не скорилася. Василь Стус народився в час, коли селяни боролися за виживання, а радянська машина нищила корені. Рахнівка не просто географічна точка – це жива сторінка історії, що формує образ поета глибше, ніж сухі дати.

Раннє дитинство Василя: перші подихи в Рахнівці

Уявіть тиху хату біля ставка, де дим з комина змішується з морозним повітрям Святвечора. 6 січня 1938-го Ірина Яківна Стус, міцна подолянка з мозолистими руками, народила сина. Батько, Семен Дем’янович, селянин з твердим характером, вже тоді думав про втечу від гніту – колективізація добиралася до села. Василь, наймолодший з чотирьох дітей, ріс у оточенні сестер Палажки, Марії та брата Івана. Перші спогади поета – це бабусині молитви “Отче наш”, шепіт уночі, коли страх репресій віяв у повітрі.

Село Рахнівка, з населенням кількох сотень душ, жило ритмом подільського села: весною – сівба, влітку – жнива, восени – ярмарки з піснями. Тут, у яслах, маленький Василь цілував інших дітей, а знахарки “виливали переляк” яйцем, коли налякався собаки. Заїкання в ранньому віці, яке зникло з роками, додавало чарівності цьому хлопчику з ясними очима. Ці деталі, виткані з родинних розповідей, показують не просто дитинство, а глибокий зв’язок з народною культурою – метафоричним корінням його поезії.

Та ідилія тривала недовго. У 1939-му батько поїхав на завод до Сталіно (нині Донецьк), шукаючи порятунку від розкуркулення. Мати з старшими втекла слідом, залишивши Василя та Марію з бабусею. Великдень 1941-го став поворотом: потяг до Донбасу, запах вагона, сміх жінок над бабусиною сорочечкою з кишенькою. Рахнівка відпустила, але не відпустила душу.

Родина Стусів: корені сили та втрат

Семен Дем’янович Стус, працьовитий господар, і Ірина Яківна, берегиня домашнього вогнища, уособлювали типову подільську сім’ю. Вони тримали невелике господарство – корівку, город, сад – до того, як тінь Сталіна впала на село. Сестра матері Василя, комуністка, відмовилася від “кулацьких” родичів, змусивши їх тікати. Старша Палажка померла від менінгіту в лікарні Сталіно того ж 1941-го, брат Іван загинув від міни 1944-го. Марія, сестра, що пережила брата, згадувала: “По два краї столу сиділи – війна розлучила”. Ці втрати загартували Василя, зробивши його вірші криком болю й надії.

У листі до сина Дмитра Стус писав про голод 1946-47-х на Донбасі: “Тато помирав опухлий, ми штовхали тачку з глиною, мама пекла хліб з бурякового жмуту – голова розколювалася”. Але корені в Рахнівці дали силу. Родина жила в бараку, пастушила корів, носила вугілля з терikonів. Цей контраст – подільська земля проти індустріального пекла – народив у поета тугу за витоками.

• Семен Дем’янович: робітник на заводі, копав криницю в Рахнівці, символ витривалості.
• Ірина Яківна (Їлина): шила, годувала, плакала від голоду, але тримала сім’ю.
• Сестри та брат: Палажка (померла рано), Марія (свідок двох воєн), Іван (жертва Другої світової).
• Василь: четвертий, ріс у тіні втрат, але з бабусиними молитвами.

Після списку стає зрозуміло: родина Стусів – це мікрокосм української долі, де любов і біль переплітаються. Ці історії, передані Марією та Дмитром Стусом, додають глибини образу поета як сина народу.

Рахнівка в контексті 1930-х: тло колективізації та Голодомору

Поділля 1930-х – земля, политий кров’ю селян. Рахнівка, як і тисячі сіл, пережила розкуркулення: конфіскували зерно, худобу, відправляли “кулаків” у Сибір. Сім’я Стусів уникла найгіршого, втікши на схід, але спогади залишили шрам. Стус у віршах оспівував цю землю: “Я з Поділля, де трави високі”, відчуваючи зв’язок з предками.

Історичний фон: Гайсинський район постраждав від Голодомору 1932-33, тисячі померли. Колективізація зламала хребет селу, змусивши шукати порятунку в промисловий Донбас. Рахнівка, з її ставками та садами, символізувала втрачений рай – тему, що пронизує “Зимові дерева” чи “Палімпсести”.

Таблиця базується на даних з uk.wikipedia.org та stus.center. Джерела підкреслюють хронологію як ключ до розуміння мотивів поета.

Музей у Рахнівці: жива пам’ять про поета

Сьогодні Рахнівка – не забуте село, а центр шанування. Музей Василя Стуса, створений 1990-х за ініціативою Дмитра Омелянчука (93 роки на 2026-й!), збирали ентузіасти по хатах: 563 експонати, одяг поета, листи з Донецька, колиска. Хата народження відбудована, сквер з березами, барельєф біля школи. Щороку 6 січня – заходи, де звучать вірші під калиною.

У 2024-му передали листи з окупованого Донецька – символ повернення. Музей не просто скло й рами: це центр виховання молоді, де школярі читають “Палімпсести”. Рахнівка оживає, нагадуючи: Стус – наш, подільський, незламний.

Вплив Рахнівки на поезію та спадщину Стуса

Хоч Василь жив тут мало, Поділля пульсує в рядках: туга за землею, де “трави високі, як душа”. Переїзд на Донбас – від села до шахт – породив контраст, що вибухнув у “Круговерті” (1965). Дисидентство, арешти 1972 та 1980, смерть 4 вересня 1985-го в Перм-36 – все з корінням у тій хаті. Сьогодні, у 2026-му, 88 років від народження, Рахнівка надихає: фестивалі, вулиці, університет у Донецьку його імені.

Село шепоче: свобода – як подільський вітер, нестримний. Василь Стус, син Рахнівки, вчив нас стояти. І стоїмо.

Герой України, Шевченківська премія – нагороди, гідні подільського генія.