Київські вулиці шепочуть її ім’я, а серця українців б’ються в унісон з рядками її віршів. Ліна Василівна Костенко, народжена 19 березня 1930 року в Ржищеві, досі серед нас – жива, творча, незламна. Станом на квітень 2026-го поетесі виповнилося 96 років, і свіжі фото з дня народження, опубліковані видавцем Іваном Малковичем, підтверджують: вона тримається міцно, попри бомбардування та роки. Оксана Пахльовська, донька поетеси, неодноразово запевняла, що мама вдома, у колі близьких, і почувається добре.

Ця жінка не просто пережила сталінські репресії, дисидентські заборони та повномасштабну війну – вона пише під свистом ракет, як сама казала: “Бомби о четвертій ранку – мені вони звичні з дитинства”. Її закритий спосіб життя породжує чутки, але факти говорять самі за себе: Ліна Костенко жива, і її слово гостріше за будь-коли.

Згадати лише недавні події – у березні 2026-го мережа вибухнула привітаннями з 96-річчям. Рідкісні кадри показують її елегантну, з витонченим макіяжем, серед друзів: Святослава Вакарчука, Миколу Княжицького, Євгена Нищука. Так, Ліна Костенко жива, і її дух надихає мільйони.

Дитинство в тіні революцій: від Ржищева до Києва

Ржищів, маленьке містечко на Київщині, став колискою для Ліни 19 березня 1930-го. Батьки – вчителі Василь Григорович та Зінаїда Юхимівна – прищепили любов до слова з перших літер. Батько, історик за вишкіл, розповідав про козацькі звитяги, а мати вчила бачити красу в буденності. У 1936-му родина переїжджає до Києва, де Ліна вступає до школи №100 на Трухановому острові.

Війна вривається жорстоко: у 1941-му німці спалюють школу, а дівчинка ховається в руїнах. Перехід до школи №123 на Куренівці – це вже le час голоду й втрат. У 1945-му, в 15 років, вона дарує рукописну збірку Павлу Тичині – жест, що пророкує долю. Перший друкований вірш з’являється 1946-го в газеті “Зірка” для дітей. Ці роки формують характер: Ліна вчиться виживати, як Дніпро – бурхливо, але невпинно.

Київські двори, запах свіжого хліба з черг і перші кохання – все це переплітається в її ранніх рядках. Родина переживає арешти знайомих, але тримається. Батьківська бібліотека стає скарбом: від Шевченка до Сартра, якого Ліна згодом нажене “жабою” за філософію.

Московські роки: літературний інститут і перші шлюби

Після педагогічного інституту в Києві Ліна їде до Москви – до Літературного інституту імені Горького. 1956-го диплом у кишені, а з ним – шлюб з однокурсником, поляком Єжи-Яном Пахльовським. 18 вересня народжується донька Оксана, нинішня професорка Римського університету “Ла Сап’єнца”, культурологиня, яка береже спадщину матері.

Повернення в Київ – нова сторінка. Другий шлюб з кінознавцем Василем Цвіркуновим, директором студії Довженка. 1969-го – син Василь, програміст у Каліфорнії. Ці союзи не тримаються довго: розлучення, але діти – опора. Оксана часто коментує стан матері, а онука Ярослава-Франческа Барб’єрі ділиться спогадами про бабусине Skype-спілкування.

Москва загартовує: там Ліна чує шепіт про репресії, там формується її бунтарський дух. Перші збірки – “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958) – приймають тепло, але хмари вже на горизонті.

Шістдесятництво: заборони, протести й “чорні списки”

Шістдесятники – це її братія: Біляшівський, Дзюба, Світличний. 1963-го на нараді в Спілці письменників її таврують “абстрактною”: забувають “Зоряний інтеграл” і “Княжу гору”. 1965-го – лист проти арештів інтелігенції. 1968-го – “лист 139” і захист Чорновола.

1973-го – “чорний список” ЦК КПУ: 17 років без видань. Пише “в шухляду”, як партизанка в лісі. Лише 1977-го – “Над берегами вічної ріки”. Цей період – метафора її життя: вогонь під попелом, що спалахне “Марусею Чурай” 1979-го.

Дисидентство робить її іконою. Відмова від Героя України – “Політичної біжутерії не ношу!” – типовий жест. Нагороди приходять: Шевченківська 1987-го (uk.wikipedia.org).

Вершина творчості: романи у віршах і проза

“Маруся Чурай” – шедевр 1979-го, роман у віршах про козацьку співачку. Екранізації, оперети – все від неї. “Берестечко” (1999) – поема про Хмельницького, перевидана 2010-го. “Записки українського самашедшого” (2010) – прозаїчний роман, що розлітається тиражами.

Збірки “Річка Геракліта” (2011), “Триста поезій” (2012) – гімни коханню, війні, природі. Під час АТО – акція “Другий фронт”, збірки на передову. Повномасштабне вторгнення: вірші під обстрілами, дарунки бійцям.

Ще пише: новий роман про Гетьманщину, поезії про війну (fair.org.ua). Її слово – зброя, гостріша за кулі.

Джерела даних: uk.wikipedia.org, tsn.ua. Ця таблиця ілюструє еволюцію: від лірики до епосу. Кожен твір – як міст через час, повний емоцій і правди.

Родина як фортеця: дочки, сини, онуки

Оксана Пахльовська – не просто дочка, а соратниця. Живе в Римі, перекладає матір італійською, ділиться новинами: “З мамою все добре, вона вдома”. Син Василь у США, програміст, тримає зв’язок. Онуки – через екрани: Ярослава-Франческа згадує бабусині історії про Чорнобиль, куди Ліна їздила часто.

• Оксана: Захищає спадщину, коментує здоров’я – ключ до чуток.
• Василь: Тиха опора, емігрант із калифорнійським сонцем.
• Онуки: Skype-вечори з поезією – сучасний зв’язок поколінь.

Родина – не публічна, але міцна. Ліна тримає їх у тіні, як коштовності, вибачте за метафору, але це так пасує.

Ліна Костенко у 2026: життя під обстрілами та нові твори

Київська квартира – її фортеця. 96 років, комп’ютер для письма, ігнор сирен. Пише роман про Гетьманщину, вірші про війну – “Єдине, що не втомлюється, – час. А ми живі”. Нагороди: Почесний громадянин Києва (2024), медаль Шептицького (2025), Орден Франції (2022). Планета №290127 – Лінакостенко.

Фото з 96-річчя: елегантна, серед квітів і друзів. Дух здоров’я міцний, попри вік. Ви не повірите, але вона відмовляється від евакуації: “Звикла”. BBC називає “королевою поезії” (bbc.com/ukrainian).

Її флешмоб #ЛінаЩасливіЖитиПоруч у 2026-му – хвилею по мережі. Ліна – не музейний експонат, а живий вогонь.

Її вірші цитують на фронті, ставлять опери, співають під гітару. Ліна Костенко – той місток від козацьких часів до наших бункерів, де слово б’є ракети. А що пише зараз – дочекаємося, бо її перо не зупиниш.