Тарас Шевченко, геній української душі, відійшов у вічність 10 березня 1861 року саме в Санкт-Петербурзі, у тісній майстерні Імператорської Академії мистецтв. Ця холодна північна столиця імперії стала останнім притулком для поета, який мріяв про теплі українські степи й Дніпро. Там, серед граніту Неви та сирої туманної погоди, його серце, знесилене роками заслання й хворобами, зупинилося о п’ятій тридцять ранку. Але смерть не стала кінцем – друзі виконали заповіт, перепоховавши Кобзаря на Чернечій горі біля Канева, де він і спочиває досі, дивлячись на вічний потік Дніпра.
Цей момент розриває серце: уявіть, як Тарас, ще вчорашній борець за волю, лежить на простій койці, хапаючи повітря крізь біль. Санкт-Петербург, місто, де він здобув славу художника й поета, водночас став в’язницею для його здоров’я. Холодні вітри Неви, вологість каналів і постійний тиск влади підірвали тіло, загартоване кріпацтвом та солдатчиною. Та попри все, останні рядки його пера – “Чи не покинути нам, небого…” – звучать як виклик долі, сповнений тихої туги й незламної сили.
Щоб зрозуміти, чому саме Петербург став місцем смерті Тараса Шевченка, зануримося в його останні роки. Після десятиріччя заслання на Оренбурзьких степах поет повернувся сюди 1857-го, сподіваючись на спокій. Але реальність виявилася жорстокою: царський нагляд не припинився, а хвороби, накопичені в фортецях, не відступали. Академія мистецтв надала йому скромну кімнату на Набережній Кутузова, 2 – це був острівець свободи серед чужої величі. Тут, у Васильєвському районі, Тарас гравіював офорти, малював портрети друзів і мріяв про Україну.
Останні роки: між творчістю та недугою
1858–1860 роки стали для Шевченка часом відродження. Він видав “Кобзар” – той, що й досі є серцем української літератури, з тиражем у тисячі примірників на кошти меценатів. Автопортрети, “Вечір в Альбано”, переклади “Слова о полку Ігоревім” – пензель і перо не знали спокою. Друзі – Михайло Лазаревський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш – ставали опорою. Зустрічі в “Современнику”, літературні вечори наповнювали життя теплом. Навіть обраний академіком гравіювання по міді 2 вересня 1860-го, Шевченко святкував це скромно, з келихом чаю.
Але тіло зраджувало. Ревматизм, підхоплений 1847-го в Орській фортеці, цинга від солоної води Новопетровського укріплення, малярія – все це накопичувалося роками. З осені 1860-го почалися болі в грудях, задишка. Доктор Едуард Барі, оглянувши 23 листопада, радив берегтися: “Не пийте гарячого рому, бережіть серце”. Тарас ігнорував – робота кликала. Січень 1861-го він просидів у майстерні, копіюючи портрет дами, останній сеанс якого припав на кінець місяця. Петербургський клімат, сирий і пронизливий, добивав: вологість каналів отруювала легені, а кислоти від гравіювання – кров.
Хвороба прогресувала непомітно, ніби степова буря, що наростає здаля. Шевченко скаржився Лазаревському: “Серце стискає, дихати важко”. Друзі чергували, приносили вершки, лимонну воду. Та попри муки, поет жартував: “Не вмираю – просто відпочиваю перед великим днем”. Ця стійкість вражає: уявіть, як у тісній кімнаті, освітленій лампою, Тарас пише, ігноруючи біль, бо знає – слова вічніші за тіло.
Напередодні трагедії: день іменин і ніч агонии
26 лютого 1861-го, у день своїх іменин за старим стилем, Шевченко прокинувся в муках. Першим прибіг Лазаревський – застав Тараса сидячим на койці, напружено дихающим. “Напиши брату Варфоломею, що мені дуже недобре”, – прохрипів поет. Доктор Барі приїхав швидко: діагноз – водянка в легенях, ускладнена проблемами печінки й серця. Мушок на груди, опій для сну – усе марно. Біль не давав лягти, кожні п’ять хвилин Тарас питав: “Де лікар?”
День минув у стражданнях. Телеграми з Харкова й Полтави – “батьку, вітаємо!” – викликали усмішку: “Спасибі, що не забувають”. О 18-й приїхав доктор Круневич, підтвердив: вода накопичується. Ніч була пеклом – поет не спав, сидів, тримаючись за груди. О п’ятій ранку випив чаю з вершками, спустився в майстерню прибрати… І впав. Сторож знайшов о 5:30 – серце зупинилося. Раптово, як постріл у тиші. Останній вірш, записаний олівцем на автопортреті: “Чи не покинути нам, небого…” – пророче слово.
Ви не повірите, наскільки зворушливо це описують спогади: друзі, що бігають по снігу Петербурга за ліками, телеграми від українців, лампа, що горить всю ніч. Це не просто смерть – це прощання з імперією, яка не зламала духу. Тіло перенесли до академічної церкви, де три дні лунали промови українською, російською, польською. Народ стікався рікою: студенти, письменники, поляки. Некрасов, Достоєвський, Куліш – усі прийшли.
Перший похорон: Смоленське кладовище в Петербурзі
12 березня (28 лютого ст.ст.) гріб – дубовий, оббитий срібною парчею, з написом “Украинский поэт Тарас Григорьевич Шевченко” – винесли з Академії. Несли студенти, накритий лавровим вінком. Поховали на Смоленському православному кладовищі, за колокольнею, біля моря. Могила скромна: насипана земля, венки. Гроб вкладений у свинець – для майбутнього перевезення. Художники зняли маску, малювали портрети: Микешин, Верещагін.
Церемонія вражала єдністю: українці співали “Ой сивая зозуленька”, росіяни читали вірші. Але Петербург не став вічним домом – заповіт кликав додому. Друзі зібрали кошти, клопотали перед владою. Лазаревський отримав дозвіл у квітні. 8 травня викопали домовину – вода в свинці, але тіло ціле.
Ось таблиця з хронологією першого поховання для ясності:
| Дата (н.ст.) | Подія | Місце |
|---|---|---|
| 10 березня 1861 | Смерть | Академія мистецтв, СПб |
| 12 березня | Поховання | Смоленське кладовище |
| 8 травня | Викопування | Смоленське кладовище |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, nbuv.gov.ua. Ця таблиця показує швидкість подій – від болю до спокою за місяці.
Виконання заповіту: шлях до Чернечої гори
Заповіт Шевченка, написаний 1845-го в Переяславі, став дороговказом: “Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій, щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути…”. Повний текст – гімн волі, перекладений десятками мов. Григір Честахівський, Михайло Лазаревський очолили справу.
Маршрут епічний: з СПб залізницею до Москви, звідти через Серпухов, Тулу, Орел – кіньми до Києва. 6 травня ввечері труна в церкві Різдва Христового на Подолі. Студенти Університету Святого Володимира пронесли Ланцюговим мостом. 20 травня пароплавом “Кременчук” до Канева. Дві доби в Успенському соборі – тисячі прощалися.
22 травня 1861-го, о 7-й вечора, на Чернечу гору. 14 км пішки, на плечах. Селяни, студенти, попи. Насипали курган – високу могилу з калиною й терном. Народ називав гору Тарасовою. Це паломницьке місце й досі: мільйони відвідують, особливо 22 травня.
Подорож тривала тижні, ніби Тарас повертався додому живим. Уявіть баржі на Дніпрі, пісні “Заповіту”, сльози чернігівців у Батурині. Це тріумф духу над імперією.
Цікаві факти про смерть і поховання Тараса Шевченка
- Останній вірш Шевченко записав олівцем на звороті автопортрета – “Чи не покинути нам, небого…”, не встигнувши внести до “Більшої книжки”.
- Під час перепоховання селяни Канева працювали безкоштовно, називаючи поета “батьком Тарасом”, і насипали курган удвічі вищим, ніж планували.
- Гроб у свинці на Смоленському кладовищі набрав води, але тіло збереглося – диво для того часу.
- Промови над труною лунали трьома мовами, а Ф. Достоєвський та М. Некрасов таємно співали українських пісень.
- Сьогодні могила на Тарасовій горі – національний заповідник, куди щороку йде хода “Останнім шляхом Кобзаря” на 14 км.
Ці факти додають живості історії: Шевченко не просто помер – він переміг смерть поверненням додому. Сьогодні, у 2026-му, його спадщина пульсує: фестивалі в Каневі, паломництва, нові переклади. Петербург лишився спогадом, а Чернеча гора – вічним символом. Тарас дивиться на Дніпро, шепочучи: “Встану я, поборю…” – і ми віримо, що встане.
Його шлях від петербурзької майстерні до канівської гори надихає покоління. Кожна деталь – від болю в Академії до пісень на пароплаві – нагадує: генії не вмирають, вони повертаються корінням до землі. А ви були на Тарасовій горі? Туди тягне серце кожного українця.
