Касетні боєприпаси — це контейнери, які в польоті або на траєкторії розкриваються й викидають десятки або сотні менших вибухових елементів — суббоєприпасів — на значну площу. Замість одного потужного вибуху вони створюють щільне покриття зони ураження, ефективне проти піхоти, легкої бронетехніки, артилерійських позицій чи складів. Саме ця здатність до масованого впливу на розосереджені цілі робить їх привабливими для армій у класичних конвенційних конфліктах, але водночас породжує серйозні проблеми з нерозірваними елементами, які залишаються на місцевості роками.

Суббоєприпаси часто не спрацьовують одразу через особливості фугасів, рельєф, рослинність чи технічні збої. Вони перетворюються на приховану загрозу, подібну до мін, і продовжують вбивати чи калічити цивільних, особливо дітей, які сприймають яскраві металеві «іграшки» як безпечні. Ця комбінація широкої зони ураження та персистентної небезпеки лежить в основі міжнародних суперечок навколо такої зброї.

Принцип роботи касетних боєприпасів: від контейнера до «металевого дощу»

Носій — авіабомба, артилерійський снаряд, реактивний снаряд РСЗВ чи бойова частина балістичної ракети — летить за звичайною балістичною траєкторією. На заданій висоті або через визначений час спрацьовує детонатор розкриття: невеликий вишибний заряд або механічний різальний пристрій розкриває корпус. Суббоєприпаси викидаються радіально або вниз, часто з обертанням для рівномірнішого розподілу по еліпсу чи колу діаметром від десятків до сотень метрів.

Кожен суббоєприпас стабілізується стрічками, парашутом чи крильцями, знімає запобіжник і переходить у бойовий стан. Далі — різні типи підривників: контактний (при ударі), неконтактний (на певній висоті для максимального осколкового ефекту), з затримкою або з самознищенням. Деякі сучасні зразки мають інфрачервоні або акустичні сенсори, які «шукають» теплові сигнатури техніки й атакують зверху кумулятивним або ударно-ядерним елементом.

Висота розкриття, швидкість носія та вітер безпосередньо впливають на щільність і форму «візерунка» на землі. Занадто низьке розкриття дає щільне, але вузьке поле; занадто високе — розсіювання з великими прогалинами та дрейфом. Інженери балансують ці параметри десятиліттями, вдосконалюючи фугаси та механізми стабілізації.

Різновиди суббоєприпасів та їхні бойові можливості

Суббоєприпаси поділяють за основним призначенням. Протипіхотні осколкові створюють щільну зону ураження живої сили. Двопризначні (DPICM — dual-purpose improved conventional munition) поєднують осколкову дію з кумулятивною для боротьби з легкою бронетехнікою та укриттями. Протитанкові сенсорні, як у системах CBU-97/CBU-105 з елементами BLU-108, мають по чотири «скіти» з інфрачервоним і акустичним наведенням — кожен скіт самостійно виявляє ціль і пробиває броню зверху ударно-ядерним снарядом.

Існують також запалювальні з термітом чи білим фосфором, протиаеродромні для пробивання злітно-посадкових смуг, мінні (для дистанційного мінування) та спеціальні — наприклад, з графітовими котушками для виведення з ладу електромереж.

Ось порівняння ключових типів:

Навіть при заявленому рівні відмов нижче 2,35 % один 155-мм снаряд з 88 суббоєприпасами залишає в середньому майже два небезпечні елементи; при масовому застосуванні це швидко перетворюється на тисячі додаткових загроз на місцевості.

Історичний шлях: від метеликів Другої світової до сучасних систем

Перші масові касетні боєприпаси з’явилися під час Другої світової. Німецькі авіабомби SD-2 «Schmetterling» («Метелик») з крильцями, що оберталися й знімали запобіжник, сипалися з контейнерів AB 250 на британські та радянські міста й аеродроми. Радянський Союз відповів РРАБ-3 — «хлібним кошиком Молотова».

Після війни США активно розвивали технологію для Кореї та особливо В’єтнаму. Наймасштабнішим прикладом стала «таємна війна» в Лаосі 1964–1973 років: понад 2 мільйони тонн авіаційних боєприпасів, у тому числі більше 270 мільйонів суббоєприпасів. Приблизно третина з них не вибухнула, залишивши близько 80 мільйонів «бомбочок», які й досі забруднюють до третини території країни.

У війні в Перській затоці 1991 року коаліція скинула десятки тисяч касетних бомб проти іракських військ і техніки. НАТО застосовувало їх у Косові 1999-го. Росія використовувала в Чечні, Грузії 2008 року та з перших днів повномасштабного вторгнення в Україну.

Міжнародне право: Конвенція та реалії неучасті ключових гравців

У 2008 році в Дубліні ухвалили Конвенцію про касетні боєприпаси, яка набула чинності 2010 року. Вона забороняє застосування, виробництво, передачу та накопичення такої зброї. Станом на 2026 рік до неї приєдналися 112 держав-учасниць. Україна, Росія та Сполучені Штати не є сторонами конвенції.

Неучасники посилаються на військову необхідність: у конфліктах високої інтенсивності проти масованих піхотних атак, підготовлених оборонних рубежів чи глибоких тилових цілей касетні боєприпаси дають ефект, який важко досягти лише унітарними снарядами при обмежених запасах і темпах виробництва.

Окрема дискусія точиться навколо сучасних сенсорно-керованих артилерійських снарядів SMArt 155 та BONUS. Вони містять лише по два суббоєприпаси з інфрачервоним наведенням, механізмами самознищення та дуже низьким рівнем відмов у випробуваннях. Деякі країни-учасниці конвенції або їхні виробники вважають такі системи такими, що не підпадають під заборону через конструктивні особливості та значно менший ризик залишкових загроз. Критики наполягають, що за суттю це все одно касетна зброя.

Касетні боєприпаси в російсько-українській війні

Російські сили застосовували касетні боєприпаси з 2014 року (зокрема, по Краматорську) і в набагато більших масштабах з лютого 2022-го. Використовувалися реактивні снаряди систем «Ураган», «Смерч», «Торнадо-С», бойові частини балістичних ракет «Іскандер-М» (з 54 суббоєприпасами), авіабомби серії РБК та окремі крилаті ракети з касетним спорядженням. Документально зафіксовані удари по цивільних об’єктах, зокрема в Одесі навесні 2024 року, коли «Іскандер» з касетною головною частиною вразив територію біля академії, забравши життя цивільних, у тому числі дитини.

Україна з липня 2023 року отримала від США 155-мм касетні артилерійські снаряди DPICM (M483/M864 з суббоєприпасами M77/M85) у рамках кількох пакетів допомоги. Їх застосовували для посилення вогневої щільності проти піхотних штурмів, траншей та мінних полів, де потрібен саме площинний ефект. Американська сторона заявляла про рівень відмов нижче 2,35 % для відібраних партій. Незалежні аналізи та дані з попередніх конфліктів показують, що в реальних бойових умовах (м’який ґрунт, рослинність, вік боєприпасів) цей показник часто вищий — у діапазоні 5–14 % і більше.

Обидві сторони продовжували застосування у 2024–2025 роках. Україна фіксує найвищий у світі рівень жертв від касетних боєприпасів уже третій рік поспіль — понад 1200 підтверджених загиблих і поранених з початку повномасштабного вторгнення, значна частка серед них — діти.

Гуманітарні наслідки та проблема нерозірваних елементів

Нерозірвані суббоєприпаси стають частиною вибухонебезпечних залишків війни нарівні з протипіхотними мінами. Вони чутливі до вібрації, переміщення ґрунту чи простого дотику. У Лаосі «бомбочки» досі забирають життя та здоров’я через десятиліття після війни — понад 20 тисяч постраждалих після 1973 року, багато з них діти. В Україні мільйони гектарів сільськогосподарських земель, доріг і населених пунктів потребують обстеження та розмінування. Національний план передбачає повне обстеження доступних територій до кінця 2026 року, але реальні терміни залежать від інтенсивності бойових дій та ресурсів.

Соціально-економічний ефект глибокий: фермери бояться виходити в поле, відновлення інфраструктури сповільнюється, діти ростуть у середовищі постійної небезпеки. Міжнародні та національні оператори (Державна служба України з надзвичайних ситуацій, HALO Trust, MAG та інші) використовують механізоване розмінування, дрони з сенсорами та ручну роботу, але процес тривалий і дорогий.

Цікава статистика
* У Лаосі 1964–1973 років США скинули понад 270 мільйонів касетних суббоєприпасів; близько 80 мільйонів залишилися нерозірваними.
* У війні в Перській затоці 1991 року коаліція застосувала десятки тисяч касетних боєприпасів, розкидавши мільйони суббоєприпасів.
* В Україні з 2022 року зафіксовано понад 1200 жертв від касетних боєприпасів — найбільший показник у світі три роки поспіль.
* Один 155-мм снаряд DPICM несе 76–88 суббоєприпасів; навіть при 2 % відмов це майже два небезпечні елементи на постріл.
* Сучасні сенсорні системи типу SMArt 155 та BONUS містять лише по два суббоєприпаси з механізмами самознищення та значно нижчим рівнем відмов у випробуваннях.

Сучасні тенденції та альтернативи

Високоточні боєприпаси (Excalibur, GMLRS унітарні, дрони-камікадзе типу Lancet чи Switchblade) дозволяють вражати точкові цілі з мінімальним побічним ураженням. Однак у війні на виснаження, де противник застосовує масовані піхотні штурми й щільну артилерію, об’єм вогню та швидкість придушення цілей залишаються критичними. Касетні боєприпаси в таких умовах дають ефект, еквівалентний десяткам звичайних снарядів за один постріл.

Тенденція — поступовий перехід до «розумніших» варіантів з сенсорами, самознищенням та нижчим рівнем відмов, а також інтеграція з безпілотними платформами. Водночас повна відмова від площинних засобів ураження в арміях, які не приєдналися до конвенції, малоймовірна найближчим часом.

Касетні боєприпаси залишаються зброєю, чия військова корисність у певних сценаріях висока, а гуманітарна ціна — довга й болісна. Їхнє застосування в сучасних конфліктах продовжує формувати як тактику бою, так і пріоритети міжнародного гуманітарного права та програм розмінування на десятиліття вперед.