Яна Брензей: ведуча, журналістка і голос, що запалює правду в українському ефірі

Яна Брензей — українська журналістка, телеведуча та блогерка, яка з 2013 року будує кар’єру в медіа, поєднуючи класичну новинну журналістику з гострим YouTube-контентом і радіоінтерв’ю. Вона веде програму «Вікна-новини» на телеканалі СТБ, працює в гостьовій студії національного телемарафону «Єдині новини», співавторка популярного YouTube-проєкту «Палає» разом з Еммою Антонюк та з листопада 2025 року веде програму «Час інтерв’ю» на Радіо Культура. Її шлях — це історія людини, яка з дитинства мріяла про телебачення, розчарувалася в університетській освіті, але перетворила це на силу, що дозволяє говорити прямо, чесно і з вогнем.

Народилася Яна 2 квітня 1992 року в Запоріжжі. Зростала в родині, де батьки підтримували будь-які мрії, перетворюючи їх на досяжні цілі. Дитинство в промисловому місті з його ритмом і контрастами, мабуть, заклало основу для чутливості до соціальних тем, які вона пізніше розкриватиме в репортажах. Уже тоді вона знала: хоче бути ведучою новин. Інші варіанти — археолог чи ветеринар — швидко відійшли на другий план. Ця рання визначеність стала компасом у світі, де медіа постійно змінюється під тиском війни, технологій і аудиторії, що втомлюється від важкого контенту.

Університетські роки в Запорізькому національному університеті на факультеті журналістики принесли червоний диплом, але й відчутне розчарування. Освіта здавалася слабкою — більше формальних завдань на кшталт написання звітів з прес-конференцій, ніж глибокого занурення в ремесло. Сестра, яка вчилась пізніше, скаржилася на подібні олімпіади з тими ж базовими вправами. Яна не стала скаржитися публічно, але це розчарування загартувало її. Вона зрозуміла: справжня журналістика — це не диплом, а щоденна практика, уміння слухати, перевіряти і говорити так, щоб слова зачіпали. Пізніше вона порівнюватиме блогерів-аматорів з домашніми пекарями, а професіоналів — з тими, хто опанував ремесло роками. Це розрізнення стало її філософією: журналістика — покликання плюс навички, які треба точити постійно.

Перші кроки в медіа Яна зробила 2013 року в інформаційній агенції УНІАН. Потім була кореспонденткою на «Радіо Свобода», де готувала сюжети про соціальні практики в Європейському Союзі. Цей європейський досвід розширив горизонт — від локальних запорізьких історій до ширшого контексту прав людини, рівності та суспільних змін. Робота кореспондентом навчила її не просто збирати факти, а бачити за ними людські історії. У 2016 році вона перейшла на телеканал СТБ до редакції програми «Вікна-новини». Тут почалося становлення як ведучої: ефірна дисципліна, вміння тримати увагу мільйонів, баланс між оперативністю і глибиною. «Вікна» стали для неї школою, де теорія зустрілася з практикою війни, яка вже нависала над країною.

YouTube-проєкт «Палає», запущений 8 грудня 2021 року разом з Еммою Антонюк, народився майже випадково. Під час хвороби Яни вони сиділи в McDonald’s і обговорювали ідею. Спочатку був Instagram-клуб книжок, потім вирішили йти на YouTube для кращої якості трансляцій. Бюджет мінімальний — близько п’яти тисяч гривень на штатив і дешеві мікрофони, мінімальний монтаж. Без чіткого плану тем — просто реагували на події чи те, що боліло. Війна лютого 2022-го дала проєкту потужний поштовх: аудиторія шукала український контент, який не боїться говорити про цінності — права людини, жіночі права, підтримку ЛГБТК+. «Палає» швидко набрало популярність саме завдяки цій щирості та відсутності цензури. Яна зізнавалася, що найбільший ворог творчості — це відкладання. Вони діяли одразу. Були й помилки: одного разу запросили гостя з каналу «Острів’я», який пізніше виявився невдалим вибором через недостатню перевірку. Яна відкрито визнала провал — це теж частина її стилю: чесність перед аудиторією. Проєкт став майданчиком, де новини перетворюються на розмову, а не на сухий перелік фактів. Пізніше з’явилася й «Дуже серйозна передача» — ще один формат для обговорення серйозних і часом крінжових новин.

Робота в телемарафоні «Єдині новини» стала для Яни випробуванням і водночас підтвердженням принципів. Вона веде гостьову студію по понеділках, середах, п’ятницях і іноді неділях. Марафон Яна називає «не найкращим рішенням на світі», але одразу додає: «А що натомість?» У контексті повномасштабного вторгнення Росії він виконує кілька функцій одночасно: протидіє дезінформації, інформує про позицію держави та військових, забезпечує безперервне мовлення і об’єднує канали, які на початку війни не мали цілодобових новин. Критика з боку європейських інституцій і правозахисників зрозуміла — після перших місяців зменшилася політична плюралістичність. Але Яна ставить риторичне питання: яка країна стикалася з таким ядерним вторгненням? Вона не ідеалізує формат, сподівається на день, коли марафон стане непотрібним, але зараз бачить у ньому інструмент виживання інформаційного простору. У своїй студії вона активно впливає на вибір гостей через щоденні наради з редактором Артемом Сорокіним та командою. Питання до посадовців бувають жорсткими. Принцип простий: якщо хтось обмежуватиме внутрішню свободу — вона припинить працювати там. Фінансування марафону частково державне (близько 40 % для Starlight Media), частково з ресурсів групи. Яна наголошує: комерційна реклама могла б замінити частину соціальної, але реальність диктує свої правила.

У листопаді 2025 року Яна долучилася до команди Радіо Культура. Вона веде програму «Час інтерв’ю» по буднях о 13:05. Це новий етап — радіо приваблює її можливістю зосередитися на голосі та змісті без візуальних прикрас. Вона поєднує ефіри з роботою в Starlight Media та YouTube. У радіо Яна бачить простір для глибоких розмов про культуру в broadest сенсі — з експертами з різних сфер. Цей перехід показує її гнучкість: від телевізійного динамічного ефіру до більш камерного радіоформату, де слово має ще більшу вагу.

Особисте життя Яна довго тримала за завісою. У 2024 році вперше відкрито розповіла про чоловіка Віктора. Вони познайомилися на роботі — почався службовий роман. Кохання не спалахнуло з першого погляду, але симпатія поступово переросла в щось глибоке. Віктор працює в медіа-сфері, підтримує без зайвої публічності, допомагає переживати переїзди та кар’єрні злети. У великому інтерв’ю вона поділилася історією весілля та сімейного життя. Це не просто романтична нотка — це нагадування, що за екраном стоїть людина з емоціями, сумнівами та потребою в опорі. Яна часто підкреслює: суспільство має поважати будь-який вибір — кар’єру, материнство чи баланс між ними. Стереотипи про те, що сім’я заважає лідерству, вона сприймає як пережиток, який треба ламати.

Цікаві факти про Яну Брензей

– Ідея «Палає» народилася в McDonald’s під час хвороби — класичний приклад, як випадкова розмова перетворюється на один з найпопулярніших українських YouTube-проєктів про новини. – Університетську освіту Яна вважає слабкою, але саме це розчарування зробило її цінителем реального ремесла журналістики, а не формальних дипломів. – Вона відкрито визнала помилку з запрошенням гостя з каналу «Острів’я» — рідкісна чесність для публічних людей, яка тільки зміцнила довіру аудиторії. – У 2024 році поділилася історією службового роману з Віктором — після років приватності це стало прикладом того, як публічні люди балансують між роботою та особистим. – У 2024 році її запросили модерувати економічну конференцію, а потім відмовили «бо краще чоловік» — Яна публічно назвала це сексизмом і отримала підтримку, але й хвилю коментарів про «вигаданий інцидент». – З листопада 2025 року поєднує телебачення, YouTube та радіо «Культура» — приклад багатозадачності в медіа, де голос залишається головним інструментом. – У дитинстві мріяла про телебачення і ніколи серйозно не розглядала інші професії — ця рання визначеність допомогла пройти через усі кризи галузі. – Порівнює журналістику з пекарством: блогери — домашні пекарі, професіонали — ті, хто опанував ремесло роками. Це її улюблена метафора для пояснення різниці якості.

Щоб краще зрозуміти масштаб і логіку її кар’єри, погляньмо на ключові етапи в хронологічній таблиці.

Ці етапи не просто дати — це ланцюжок рішень людини, яка щоразу обирала рух уперед, навіть коли доводилося визнавати помилки чи балансувати між державним марафоном і особистими принципами. Яна часто говорить про внутрішню свободу як головний орієнтир: якщо її обмежують — краще піти. У світі, де медіа стикається з клікбейтом, втомою аудиторії, скороченням грантів і тиском соціальних мереж, такий підхід стає рідкістю і водночас прикладом для молодих журналістів.

Вона критикує хаос у державній комунікації щодо мобілізації, де відсутність єдиної позитивної наративи дозволила російській пропаганді та анонімним Telegram-каналам заповнити інформаційний вакуум міфами про ТЦК. Водночас підкреслює: суспільство досі активно донатить і підтримує армію, попри всі труднощі. На її думку, журналістика в умовах війни — це не тільки про правду на фронті, а й про те, як не втратити людяність у тилу. Вона відчуває етичний дискомфорт через історичну нерівність, коли жінки «обмінювали права на захист», і наголошує: після війни жінки мають бути готовими до ролей, які раніше вважалися чоловічими.

Стиль Яни Брензей — це поєднання професійної чіткості та емоційної відкритості. Вона не просто зачитує новини, а перетворює їх на розмову серцем до серця. У «Палає» цей підхід набуває ще більшої сили: жарти, щирість і готовність говорити про складне без прикрас. Її голос на радіо чи в телевізорі звучить так, ніби вона не просто ведуча, а співрозмовниця, яка сама переживає те, про що говорить. У 2026 році, коли війна триває, а медіапростір еволюціонує під тиском нових платформ і аудиторських звичок, такі фігури стають орієнтирами. Вони нагадують: журналістика — це не тільки про те, що відбувається, а про те, як ми залишаємося людьми, розповідаючи про це. Її шлях продовжується — в ефірах, на YouTube, на радіо — і кожна нова розмова додає штрихів до портрета людини, яка запалює не лише проєкт, а й довіру до слова.