На світанку неділі, 9 листопада 1794 року за новим стилем, у тихому селі Пан-Іванівка на Слобожанщині згасло серце Григорія Савича Сковороди. Цей 72-річний мандрівник, поет і мислитель, який роками блукав українськими шляхами з сопілкою та вівцею, пішов із життя спокійно, ніби просто перейшов у інший вимір. Легенда стверджує, що напередодні він сам викопав собі могилу на пагорбі, одягнув чисту білизну, попрощався з близькими і ліг відпочивати, залишивши світові фразу, яка стала вічною: “Світ ловив мене, та не спіймав”.

Така смерть пасувала філософу, який усе життя уникав кайданів посади, багатства чи слави. Не було агонизації, не було лікарів — лише тихий відхід у домі друга, де Сковорода провів останні тижні. Ця подія, описана його учнем Михайлом Ковалинським, огорнута ореолом містики, бо філософ ніби передбачив свій кінець і зустрів його з посмішкою. Але за легендами ховаються реальні обставини: виснаження від мандрів, вік і, можливо, старі хвороби, як ревматизм, що мучили мислителя роками.

Смерть Сковороди не просто факт з біографії — це кульмінація його філософії, де життя як мандрівка завершується гармонією душі. Уявіть: осінній вітер шепоче над пагорбом, а під землею спочиває той, хто навчив тисячі пізнавати себе. Ця історія вабить не лише істориків, а й усіх, хто шукає сенс у відході великих.

Останні мандри: шлях до Пан-Іванівки

Роки перед смертю Сковорода провів у безперервних подорожах Слобожанщиною — від Харкова до Валок, від Бабай до Великого Бурлука. Після звільнення з Харківського колегіуму в 1769-му він обрав життя пустельника: пасіка в Гужвинському лісі, бесіди з селянами, написання байок і діалогів. “Байки харківські”, “Наркіс”, “Симфонія” — ці твори народжувалися під шелест листя, бо філософ вірив: справжня мудрість не в кабінетах, а в простоті природи.

У 1794-му, попри 72 роки, Сковорода раптом рушив на Орловщину — аж 300 верст пішки! — до давнього учня Михайла Ковалинського. Там, у Хотетово, він передав рукописи, поговорив про Бога й Україну, прожив три тижні. “В любу Україну, де він дотепер жив і хотів би померти”, — писав він у листі. Повернення через Курськ і Знам’янський монастир виснажило старого мандрівника, але дух його палав. Цей похід став прощанням зі світом, ніби філософ відчував: час повертається додому.

Прибувши до Пан-Іванівки — маєтку коллежського радника Андрія Івановича Ковалевського, отчима Михайла, — Сковорода знайшов притулок. Тут, у теплій оселі серед степів, він відпочивав, співав псалми на сопілці й ділився мудрістю. Село, перейменоване згодом на Сковородинівку, стало його вічним домом. Ці тижні — спокій перед бурею, коли мислитель ще жартував над марнотою світу.

Передчуття кінця: викопана могила

Легенда, зафіксована Ковалинським у “Житті Григорія Сковороди”, малює картину, від якої мурашки по шкірі. За кілька днів до смерті Сковорода мовчки взяв лопату й пішов на пагорб за селом. Там, під дубами, викопав яму — рівну, глибоку, наче для себе. Покрив її гілками й листям, ніби ковдрою. “Пора, друже, закінчити мандрівку!” — нібито мовив він, посміхаючись. Ковалинський, свідок, описав це як спокійний акт: філософ знав дату кінця, бо пізнав себе.

Чому саме пагорб? Сковорода ненавидів церковні могили — для нього смерть не ритуал, а повернення до землі. Він відмовлявся від священицтва, бо “сопілка і вівця дорожчі царського вінця”, як відповів Катерині II через Потьомкіна. Ця могила — символ свободи: ні хрестів, ні пишноти, лише вітер і небо. Реальність додає драми: можливо, слабкість від ревматизму чи виснаження підштовхнула до такого кроку, але дух переміг тіло.

Ці деталі з біографії Ковалинського, написаної 1794–1795, — перше джерело. Сучасні дослідники, як Леонід Ушкалов, підтверджують: легенда базується на свідченнях, хоч і прикрашена містикою. Сковорода не втік від смерті — він її обрав, як обирає воїн поле битви.

Останні години: спокійний відхід

8 листопада Сковорода провів день у бесідах — про Бога, щастя, самопізнання. Був у доброму гуморі, жартував, співав. Ввечері надів чисту сорочку, попрощався з Ковалевськими: “Бувайте, друзі!”. Ліг у кімнаті й заснув. На світанку — тиша. Ніякої боротьби, жодного стогону. Ковалинський записав: “Перед кончиною… заснув вічно”.

Причина? Офіційних медичних записів немає — XVIII століття не фіксувало таке. Висновки: природна смерть від старості, подорожей, аскетизму. Філософ їв мало, спав на соломі, лікувався травами. Ревматизм мучив суглоби, чума колись ледь не забрала його в Києві — інтуїція врятувала. За мірками часу 72 роки — довголіття.

Щоб уявити атмосферу, згадайте осінній Харківський регіон: холодний вітер, запах опалого листя. Смерть Сковороди — не трагедія, а тріумф: він помер вільним, серед друзів, з чистою душею.

Хронологія останніх днів: ключові події

Перед таблицею варто наголосити: ці дати реконструйовані з Ковалинського та Ушкалова, з урахуванням юліанського календаря.

Таблиця спрощує хаос подій, але показує: все логічно завершилося за лічені дні. Після поховання Ковалинський викарбував епітафію, яка досі вабить паломників.

Поховання та епітафія, що вразила світ

Поховали одразу на пагорбі — без попів, скромно. Надгробок з пісковика: “Мир ловил меня, но не поймал” латиною та церковнослов’янською. Ця фраза — квінтесенція життя: світ гнався за Сковородою посадами, честями, але він вислизав, як птах. Легенди множаться: дуб, посаджений ним, шепіт вітру, тиша, що лякає…

Місце стало святинею. У XIX ст. відвідували Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш. Сьогодні — меморіальний комплекс з каплицею, але музей-дом Ковалевських знищили обстрілами 2022-го.

Філософія смерті в творах Сковороди

Сковорода не писав трактатів про смерть напряму, але вся його система — про неї. У “Наркісі” душа пізнає себе, як у дзеркалі, і смерть — це очищення. “Щастя в серці, серце в любові, любов у законі Вічного”, — казав він. Життя — рух душі, смерть — спокій для тих, хто знайшов “свою справу”.

• Самопізнання як ключ: “Пізнай себе — і побачиш Бога”. Смерть страшна для незнаного, але для пізнаного — брама.
• Гармонія з природою: Як лід тане, так душа йде до Бога. У “Симфонії” — музика душі веде до вічності.
• Відмова від марного: Багатство, слава — пастки. “Ні про що не турбуватись — значить бути мертвим ще за життя”.

Ці ідеї резонують: у світі стресу Сковорода вчить жити повно, щоб смерть зустріти радісно. Його байки, як “Бджола та Шершень”, показують: щастя в праці душі, не в накопиченні.

Меморіал у Сковородинівці: випробування часом і війною

Комплекс — національна пам’ятка: могила, каплиця, музей (знищений 7 травня 2022 російськими обстрілами, експонати евакуйовані). Станом на 2026-й відбудова триває: паломники кладуть квіти, проводять читання. Війна підкреслила символізм — Сковорода, син козака, символ опору.

У Харкові — університет його імені, монети НБУ, поїзди. Легенда оживає: у 2025-му нові дослідження Ковалинського підтвердили автентичність тексту.

Історія Сковороди шепоче: живи вільно, пізнавай серце — і смерть стане другом. Пагорб у Сковородинівці кличе: приходьте, відчуйте той спокій, що переміг світ.