Сонячне степове повітря Дніпропетровщини 21 червня 1971 року раптом наповнилося благоговійним шепотом археологів. Під гострим лезом ножа Бориса Мозолевського блиснуло щось неймовірне — золота пектораль вагою понад кілограм, шедевр скіфських часів. Цей курган Товста Могила біля сучасного Покрова став легендою, бо саме тут, у поховальній камері IV століття до нашої ери, відродилася частина давньої історії України.

Курган, що височів над степом на території гірничо-збагачувального комбінату, ховав не просто золото, а енциклопедію скіфського світу: міфи, побут, мистецтво. Пектораль знайшли о 14:30 в короткому коридорі між гробницями — поруч із мечем у золотих піхвах і рештками батога. Грабіжники минулих століть пропустили її, і це щастя для людства.

Товста Могила — не випадкове ім’я. Цей велетенський насип діаметром понад 60 метрів і висотою 8,5 метра вабив дослідників ще з XIX століття, але справжній прорив стався саме в 1971-му. Сьогодні цей курган нагадує про себе як символ стійкості української спадщини, адже його скарби переживають війни та чвари.

Історія кургану Товста Могила: від степових варварів до наукової сенсації

Степ біля Покрова, де розкинулися родючі балки, століттями ховав таємниці кочівників. Скіфи, войовничі вершники з іранських племен, будували такі кургани для вельмож — символи влади й вічності. Товста Могила належить до “царських” поховань елліно-скіфської доби, коли грецькі міста-колонії на Чорному морі торгували з номадами, обмінюючи вино на зерно й золото.

Перші спроби розкопок датуються 1862 роком, коли місцевий поміщик В. Сіцінський знайшов у кургані залишки дерев’яних конструкцій. Але системні дослідження почалися лише в радянські часи. У 1970–1971 роках експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом Мозолевського зіткнулася з викликом: курган планували зруйнувати для кар’єру. Археологи поспішали, бо насип уже частково розмили дощі.

1. Підготовка (1970): Зняття верхнього шару насипу вручну й технікою, виявлення периметральної ями з кінськими похованнями.
2. Центральна гробниця (червень 1971): Відкриття двох камер — царської з царицею та дитиною, й іншої з слугами. Золото тут сяятиме скрізь: на одязі, зброї, посуді.
3. Знахідка пекторалі (21 червня): У дромосі (коридорі) між камерами — кульмінація.
4. Завершення (1972): Повний каталог понад 600 золотих виробів, передача до музею.

Ці етапи перетворили курган на енциклопедію: від бронзових казанів до золотих навершків корогов з грифонами. Розкопки показали соціальний устрій скіфів — жорсткий, але витончений, де царь носив прикраси, варті цілих скарбниць.

Момент відкриття: адреналін степу й блиск золота

Борис Мозолевський, колишній кочегар із мордовським корінням, але душею українець, не вірив у випадковості. Він інтуїтивно копав саме там, де блиснуло. “Щось брязкнуло, і сонце відобразилося в золоті”, — згадував він. Команда завмерла: вага артефакту вражала — 1148 грамів чистого золота 958 проби, діаметр 30,6 см.

Пектораль лежала не в камері, а в коридорі — поруч меч, батіг, горит. Це врятувало її від грабіжників, які розграбували основне поховання. Мозолевський миттєво зрозумів: це нагрудна прикраса вельможі, знак влади. Радість змішалася з тривогою — як зберегти скарб у хаосі радянської бюрократії?

Легенди множаться: нібито пектораль мало не загубили в потязі чи вкрали з готелю. Але Мозолевський доправив її до Києва, де експерти з Інституту археології визнали унікальність. За даними uk.wikipedia.org, це сталося точно о 14:30, і з того дня 21 червня — День пекторалі в музеї.

Шедевр ювелірного мистецтва: детальний розбір композиції

Уявіть пластику, де кожен міліметр — оповідь. Пектораль — триярусна, з’єднана чотирма порожнистими джгутами з псевдозерню, що створюють ілюзію руху. Верхні й нижні фризи — горельєфні фігурки, вилиті за восковою моделлю, середній — напівпрозорий акантовий орнамент з птахами.

• Верхній ярус (побут): Центральна сцена — двоє чоловіків шиють овечу шкуру, символ родючості. Боки: слуги доять корову й вівцю, телята поруч — цикл життя.
• Середній фриз: Птахи на гілках аканта, емаль на пелюстках — вічність і космос.
• Нижній ярус (боротьба): Грифони терзають коня, собака ганяє зайця, коники в шлюбі — перехід смерті в життя.
• Застібки: Лев’ячі морди з кільцями — варта між світами.

Техніка вражає: 50 операцій — від карбування до філіграні. Грецькі тореути з Афін чи Пантікапею працювали на скіфів, бо номади не мали таких навичок. Реставрація виявила дрібниці, як дірка під хвостом кобили — знак недавнього пологу.

Таблиця базується на даних досліджень Інституту археології НАН України. Ця прикраса — не просто золото, а модель світу скіфів.

Міфологія та символіка: що шепоче золото степу

Пектораль — не декор, а амулет царя. Верхній ярус — світ живих, народження; нижній — хаос і жертви; середній — вічність. За Юрієм Полідовичем, центральні чоловіки — боги Веретрагна й Митра, що шиють долю правителя. Коники в шлюбі — родючість із смерті, грифони — варта кордонів.

Скіфи вірили в спіраль часу: смерть народжує життя. Ентомологи підтвердили — комахи справді в спарюванні. Це робить пектораль унікальною: золотою симфонією степу, де анатомія тварин точніша за грецькі вази.

Доля скарбу: битви за золото й порятунок

Після знахідки Радянський Союз хотів відправити пектораль до Ермітажу, але правила передали її до Києва — в Скарбницю НМІУ. Мозолевський став героєм, хоч і підозрюваним у “націоналізмі”. У 2014-му оригінал евакуювали від російської агресії; РФ судилася за “скіфське золото”, але Україна перемогла.

Сьогодні копію бачать відвідувачі, оригінал — у безпеці. У 2025-му до 54-річчя вийшли статті про її вплив на ювелірку. Туризм оживає: екскурсії до кургану показують степ, де народилася легенда.

Скіфська культура крізь призму пекторалі: від кочівників до спадку

Скіфи — не варвари Геродота, а митці з ієрархією: царі носили такі прикраси на битви чи ритуали. Пектораль розкриває побут: доїння, шитво, полювання. Порівняно з гребенем Солохи чи вазами Куль-Оби, вона унікальна складністю.

Вона надихає: монети НБУ, ювелірні репліки, 3D-моделі. У 2026-му, серед сучасних реалій, пектораль нагадує — українська земля ховає скарби, варті захисту. Степ шепоче історії, і хто знає, що ще відкриє завтрашній ніж археолога.